Психолог, як і священник, зберігає почуте в таємниці
Захисники Чернігова. Ірина Мороз – офіцер відділу психологічного забезпечення управління МПЗ ОК «Північ». Будівельник за фахом, вона раптом кардинально змінила своє життя – стала солдатом Збройних Сил України. Пані Ірина багато їздила в АТО/ООС. А коли за божевільним наказом недолугого російського диктатора путіна розпочалася повномасштабна війна, і навіжена орда кацапів поперла на Чернігів, жінка стала на захист міста разом зі своїми бойовими побратимами.
І ось сьогодні в гостях у нашої редакції – пані-капітан Збройних Сил України, магістр психології та просто чарівна жінка Ірина Мороз.
– Пані Ірино, як Ви потрапили до війська? Адже вважається, що то – не жіноча професія…
– Насправді в армії служить багато жінок, і це – висококваліфіковані фахівці, професіонали своєї справи. Хоча я в дитинстві, відверто кажучи, про військові погони, звісно, не мріяла. Взагалі, я – родом із Чернігівщини. Мама – тутешня, працювала касиром на нафтобазі, її земний шлях закінчився. Тато все життя трудився водієм, зараз на заслуженому відпочинку… А моя перша освіта – будівельна: спочатку закінчила Остерський будівельний технікум, а потім – Сумський національний аграрний університет (за фахом – інженер-будівельник).
Втім, мій колишній чоловік – військовий льотчик. І його батько також був військовим – літав на винищувачі… Мій пасинок – Ігор Мороз – продовжив цю військову династію, літав на гелікоптері. Загинув на цій страшній війні 8 березня 2022 року на Київщині, захищаючи рідну Україну. Йому, старшому лейтенанту, виповнилося тільки 23 роки… Для мене це – дуже велика, важка втрата. Хороший був юнак – мужній, шляхетний, з неймовірно добрим серцем!
– Про геройську загибель Ігоря Мороза писали в Інтернеті.
– Так, вічна, світла пам’ять!.. Вважаю, що мені за характером професія військового підходить. І я виросла поруч із військовим навчальним центром «Десна», а це теж щось означає, поступово накладає певний відбиток… То я там працювала, свого часу, цивільною на вузлі зв’язку.
З початком військових дій в 2014 році дуже хотіла піти служити до лав ЗСУ, але не мала відповідної військової спеціальності. Однак я виявила наполегливість – звільнилася з будівельного коледжу, де завідувала гуртожитком, підписала контракт і пішла служити солдатом.
– А служили в Чернігові? Не боялися розпочинати своє життя, можна сказати, з нуля?!
– Чого ж мені наразі боятися? У 2015 році, коли я зважилася на це, вже була досвідченою 38-літньою жінкою. Так, служила в рідному місті. Вступила до магістратури й отримала другу вищу освіту, закінчивши Київський університет економіки і права. Отже, тепер я – магістр психології, моє військове звання – капітан.
Служила офіцером командування окремого мотопіхотного батальйону. З 2017-го працювала в складі високомобільних груп, які надають оперативну психологічну підтримку. Адже на базі ОК «Північ» діють групи внутрішніх комунікацій, зокрема психологів, які часто виїжджають до військових частин для роботи з особовим складом. Це – професійні консультації, психоедукаційні заняття, навчання технікам саморегуляції, допомозі собі і товаришу. До нас постійно звертаються з особистими проблемами, тож ми допомагаємо.
– Ви не раз бували в АТО/ООС…
– Так, у складі свого бойового підрозділу. Та їздила у такі відрядження і з нашими високомобільними групами. Обходили ніжками кожен підрозділ. В АТО/ООС я неодноразово їздила з 2017 року і до самої повномасштабної війни. Хоча й тепер за потреби вирушаю у ці відрядження в складі високомобільних груп. Загалом у відрядженнях бувала навіть більше, ніж у своїй частині.
– От скажіть, будь ласка, якщо у бійця – серйозна особиста проблема, і йому дуже потрібно поспілкуватися індивідуально з досвідченим фахівцем, то скільки часу зазвичай тривають такі бесіди?
– В середньому – година. Хоча трапляється й більше… Є різні форми і методи роботи. Серед постійних тем, які обговорюються, – сімейні негаразди. Або людині просто треба зняти емоційну напругу, коли в родині відбувається щось негативне – трапляється, хлопці щиро розповідають про це і плачуть… У критичній ситуації вони телефонують, звертаються за підтримкою.
– Капелан (військовий священник) розповів мені, що неодмінно, завжди, за будь-яких обставин, зберігає таємницю сповіді… Наскільки конфіденційні такі розмови у військового психолога?
– У нас також є свій етичний кодекс конфіденційності. Зазвичай такі розмови зберігаються в таємниці. Справді, це подібно до сповіді. Однак є виняток. Якщо, поспілкувавшись із бійцем, я усвідомлюю, що існує реальна загроза, небезпека, – військовослужбовець може заподіяти щось лихе собі чи оточуючим… Тоді його потрібно переконати ні в якому разі не тримати це в таємниці, а навпаки якомога швидше обговорити проблему та вирішити її.
– Тобто коли людина знаходиться на межі самогубства…
– Так, коли ця людина не просто в розпачі, а проявляє ознаки суїцидальної поведінки, й може зашкодити собі та іншим… Розумієте, я оцінюю ступінь вираженості намірів і ризиків суїцидальної поведінки. І якщо такий ризик – дуже високий (скажімо, дев’ять із десяти), то тут одних професійних порад замало, треба діяти негайно, рятувати людину! Адже досвідчений психолог знає, як правильно оцінити ступінь ризику. Бо є свої алгоритми та стандарти роботи.
Окрім цього, у військах розгорнуто трьохрівневу систему надання психологічної допомоги військовослужбовцям, створено пункти надання психологічної допомоги. Взагалі, зараз у кожній військовій бригаді введено групи контролю бойового стресу. Психологи займаються оперативним реагуванням на зміни психологічної готовності та стійкості особового складу, що виникають під час виконання завдань за призначенням. І ми активно взаємодіємо з цими групами. Є ще психологи в окремих підрозділах. Тобто це – ціла мережа й система роботи щодо надання психологічної допомоги (підтримки).
– Раніше в армії цілими десятиліттями не могли викорінити таке зло, як дідівщина. Чи є зараз подібна проблема в українському війську?
– Загалом ні – я в цьому переконана. Якщо десь щось і трапляється, то це – все-таки виняток. І це одразу б отримало широкий розголос. Бо ситуація в ЗСУ наразі кардинально змінилася! Тим більше, зараз – війна. Люди щодня реально ризикують життям, вони надовго відірвані від родин. Це – проблема. Але загальна атмосфера в Збройних Силах України – дуже патріотична. Наші бійці готові воювати до Перемоги над лютим ворогом.
– Якими для Вас стали перші дні повномасштабної війни?
– 24 лютого я була в Конотопі, на Сумщині, на навчаннях… Ми тоді одразу ж висунулися до Чернігова. Дуже цього хотіли, адже хвилювалися про своє рідне місто!
– Стояли на постах, захищаючи Чернігів?
– Звісно. Хотіла бути корисною. Тому сама попросилася на пост, чергувала, щоночі заступала. Робила, що могла. Зі своїм старшим начальником і побратимами – полковником Олегом Гуменним, полковником Сергієм Нагорним, підполковником Юрієм Тищенком та отцем Антонієм – вдень виїздили в підрозділи до бійців, спілкувалися, роздавали матеріали для самодопомоги, зокрема в підрозділах 1 танкової Сіверської бригади. А вночі я йшла на пост «Яма»… Це – поблизу міського парку. Там не було спеціального укриття, лише траншея. Єдине – можна було трохи присісти. Вибухає бомба, і ніч вмить стає ніби днем – такий яскравий, сліпучий спалах! А ти не можеш нікуди звідти піти, бо це – твій пост, на якому ти чергуєш…
– Вам, жінці, було страшно, коли почалися шалені обстріли?
– Страшно було всім! Головне – опанувати себе і чітко виконувати поставлені завдання. Я не впадала у відчай, все-таки психолог, маю досвід. Так, розуміла, що будь-якої миті можу загинути. Але впевнено виконувала свою справу. Якщо вже я присвятила себе армії, захисту Батьківщини, то жінка чи чоловік – яка різниця? Передусім я – військова людина.
– Втім, 8 Березня Вас колеги-бійці зі святом привітали?
– Аякже, привітали, і все це було дуже пам’ятно! А вночі «привітали» кацапи з мінометів – п’ятнадцять «прильотів»… Однак я зовсім не вважаю, що зробила щось таке героїчне. Просто виконувала свою роботу – захищала з бойовими побратимами рідний Чернігів і Україну. А оскільки навіжені орки так ганебно звідси накивали п’ятами, то я вважаю, що ми зі своїм завданням цілком впоралися.
– Що було найважчим у ті дні?
– Моя молодша сестра з немовлям спочатку знаходилася в Чернігові, та ще й дитина дуже важко захворіла на ковід. І все це тривало аж три тижні… Їй допомагали наш брат та сусіди. Проте я сильно хвилювалася! А коли її вдалося евакуювати з дитинчам, нарешті зітхнула з полегшенням. Так, мені одразу ж стало набагато легше.
Сестра, до речі, – також військовий психолог, але вона перебуває в декретній відпустці. Вся наша родина – військова. Брат пішов служити в 48 років улітку 2022-го, потрапив у десантно-штурмові війська. Отримав два поранення на передовій…
– Знаю, Ви допомагали на похоронах людям, які втратили близьких…
– Допомагала – тоді загиблих ховали в Ялівщині. Дружини та матері кричали, непритомніли, тому хтось повинен був знаходитися поруч із ними, підтримувати… Звісно, до такого неможливо звикнути, і це – дуже важко. Втім, я виконувала свою роботу. Допомагала й цивільним, котрі потрапили під люті обстріли… Пам’ятаю, як одна жіночка взагалі боялася вийти з підвалу на ЗАЗі. Вона була в благенькому одязі, повторювала: «Це – все, що я встигла на себе накинути». Була евакуація… Важкі моменти!
Та й добровольці, щойно мобілізовані, – це зовсім не те, що професійні військові… А під час героїчної оборони Чернігова добровольців було дуже багато. І вони теж потребували допомоги психолога.
– Коли, на Вашу думку, закінчиться війна?
– Я – не ясновидець. Але знаю точно, що війна завершиться Перемогою України. Ми виженемо клятих загарбників із нашої землі. У нас просто немає вибору – воля або смерть! Жодних поступок ворогу робити не можна, бо це не закінчиться ніколи. Але я вірю в Збройні Сили України. Найстрашніше ми вже пережили. Найголовніше – український народ згуртувався і громить цю дику російську орду. Тому, переконана, ми не розчаруємося і не стомимося, все витримаємо і здолаємо кацапів.
– А якої Ви думки про Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного?
– Дуже високої! Це – не лише моя думка. Його надзвичайно поважають у військах і в суспільстві, довіряють на сто відсотків. Я – горда тим, що мала честь служити під командуванням Валерія Федоровича! Взагалі, я впевнена і в своїх бойових командирах. Я готова з ними йти куди завгодно, в розвідку, готова ризикувати життям. Бо це – звитяжні люди, справжні професіонали та патріоти України!
– Ви плакали на війні?
– Один-єдиний раз, коли дуже хвилювалася за сестричку з її немовлям. Однак, дякувати Богу, все завершилося благополучно. А так я не плачу. Адже розумію, що це – жахлива війна, щодня гинуть люди. Звісно, дуже шкода, але ні в якому разі не можна панікувати, впадати у відчай. Ми маємо бути мужні, сильні, дружні і вболівати лише про одне – нашу Перемогу над ворогом. Так, зараз кожен українець повинен жити та працювати задля Перемоги. Тоді все буде гаразд.
– Знаю, Вас нагородили за мужність.
– Про таке не варто говорити. Я воюю не за гроші і не за нагороди… Я захищаю Україну, це – головне!
– А які у Вас були захоплення до війни, в мирному житті?
– Замолоду любила шити, займатися рукоділлям. Шила собі деякі речі. Дуже люблю мандрувати – щороку їздила відпочивати до Єгипту, на Червоне море. Там – такі унікальні, неповторні краєвиди, неймовірні флора та фауна! От, скажімо, курорт Марса-Алам. Мрію знову побувати там після Перемоги. А ще я залюбки влаштовувала собі щороку тури вихідного дня – подорожувала Україною. Адже в рідній державі – скільки всього дивовижного, чарівного, прекрасного! Тож мандруватиму й далі. Ще я дуже люблю водити автомобіль – впевнено почуваю себе за кермом. І люблю читати вірші, дещо зберігаю на згадку. А моя улюблена поетеса – Ліна Костенко, геніальна, дуже шляхетна жінка, велика українка!
Спілкувався Сергій Дзюба
